«Не питай мене, чи я вбивала» — це особистий щоденник війни в Україні Олени Максьом, який знімався понад тисячу днів. Коли почалося вторгнення, вона була режисеркою без жодного бойового досвіду. Пішла доброволицею, навчилася надавати допомогу пораненим, опанувала бойову справу і з часом стала офіцеркою, ведучи інших крізь той самий вогонь, що спершу охопив її саму.
Олена знімає, коли має змогу — між завданнями, під час навчань, у миті очікування, що визначає життя на фронті. Камера стає водночас і щитом, і свідком. Крізь неї Гелена фіксує не видовищність бою, а саме виживання: обличчя тих, хто поруч, виснаження, рідкісні миті сміху й тишу, що настає після втрати.

Війна повторюється циклами — нові солдати, нові напрямки, нові могили — і з кожним поверненням на позиції Олена стає все жорсткішою та розуміє все більше. Час від часу вона ненадовго приїздить додому, і в цих коротких епізодах ми бачимо тісні стосунки жінки з матір’ю — крихку ниточку, що єднає Гелену зі світом, який вона колись знала.

«Не питай мене, чи я вбивала» — це роздум очима Олени про витривалість і моральний тягар; про те, що лишається від людини, коли світ змушує її воювати, аби захистити найдорожче. Це фільм, народжений із виснаження й ніжності — свідчення того, як людяність зберігається в найнелюдяніші часи.