Сліди
Історія про пошук справедливості українськими жінками, які пережили сексуальне насильство та тортури, вчинені під час російської агресії.
«Не питай мене, чи я вбивала» — це особистий щоденник війни в Україні Олени Максьом, який знімався понад тисячу днів. Коли почалося вторгнення, вона була режисеркою без жодного бойового досвіду. Пішла доброволицею, навчилася надавати допомогу пораненим, опанувала бойову справу і з часом стала офіцеркою, ведучи інших крізь той самий вогонь, що спершу охопив її саму.
Олена знімає, коли має змогу — між завданнями, під час навчань, у миті очікування, що визначає життя на фронті. Камера стає водночас і щитом, і свідком. Крізь неї Гелена фіксує не видовищність бою, а саме виживання: обличчя тих, хто поруч, виснаження, рідкісні миті сміху й тишу, що настає після втрати.
Війна повторюється циклами — нові солдати, нові напрямки, нові могили — і з кожним поверненням на позиції Олена стає все жорсткішою та розуміє все більше. Час від часу вона ненадовго приїздить додому, і в цих коротких епізодах ми бачимо тісні стосунки жінки з матір’ю — крихку ниточку, що єднає Гелену зі світом, який вона колись знала.
«Не питай мене, чи я вбивала» — це роздум очима Олени про витривалість і моральний тягар; про те, що лишається від людини, коли світ змушує її воювати, аби захистити найдорожче. Це фільм, народжений із виснаження й ніжності — свідчення того, як людяність зберігається в найнелюдяніші часи.
Адріан Пирву, Ренко Дузе, Ясмін С. Рамс, Жанна Довгич, Хассе ван Нунен
Олена Максьом
Том ван Пеппен
Світлана Залога, Гелена Максьом, Оґюстен Гюйсер
Adrian Pirvu, [email protected]
FIRST HAND FILMS, Esther van Messel, [email protected]
Історія про пошук справедливості українськими жінками, які пережили сексуальне насильство та тортури, вчинені під час російської агресії.
У ніч із 27 на 28 липня 2025 року сорок кінооператорів та сотні людей зафіксували одну літню ніч України.
Закрита релігійна громада в Україні вирішила оселитися посеред прекрасного пейзажу, де колись проходили фронти і Першої, і Другої світових воєн.
Український художник та оператор Дмитро Докунов іде на війну та потрапляє у найекстремальніший фільм свого життя.
Раптово опинившись у вирі жорстокої війни, група українських митців змушена відповісти на колись немислиме запитання: що може зробити митець, коли світ палає?
Кінематографічний портрет першої в історії спроби притягнути до відповідальності злочинців періоду 40-річної диктатури Франко в Іспанії.
Сказане і несказане у переписці між покинутою донькою та батьком, який захищає Батьківщину.
Чому деякі люди вирішують залишатися на батьківщині, навіть коли кожен день може бути їхнім останнім?
З приходом російських військ у передмістя Києва у 2022 році літня пара втрачає свій дім і все майно.
Що залишається, а чого бракує — навіть тоді, коли прихисток, здавалося б, уже знайдено?
Ярослав повертається додому за допомогою робота-собаки — свого механічного аватара, яким він керує з кімнати в Польщі.
Поки в Україні триває війна і звичний плин життя руйнується, режисери Марина та Макс намагаються зберегти стосунки.
Фільм про матір, життя якої зруйнувала війна.
Документально-експериментальне відео про особистий і колективний зв’язок із втраченими водами України: Чорним і Азовським морями та Каховським водосховищем.
Короткометражний автофікшн-фільм, у якому особистий відеоархів, зіграні сцени та експериментальний звук переплітаються у роуд-трипі вздовж узбережжя Каліфорнії.
Шукаючи спосіб повернути собі легкість творчого процесу, режисерка знаходить лазівку для продуктивного зусилля в готуванні їжі та материнстві.
Фільм-сповідь про матір, яка втратила сина на війні.
Багаточастинна відеоробота, створена на основі матеріалів, знятих авторкою вздовж східних фронтів України під час роботи фіксеркою.
Граючись зі «Зрадливістю образів» Маґрітта та піснею Simon & Garfunkel, відеоробота досліджує парадоксальний зв'язок між природою, мовою та репрезентацією.